Afleveringen
-
У Латвії вийшла друком у перекладі латиською мовою українська дитяча книжка «Пригоди сандалика Лівика» української письменниці Дар’ї Железнової.
Дар’я Железнова приїхала до Латвії з Маріуполя. Незважаючи на те, що в Україні вона була ІТ спеціалістом високого рівня, в Латвії прийшлось починати все з самого початку. Ще в України вона почала писати книгу «Пригоди сандалика Лівика». Спочатку це були невеличкі історії для сина, потім Дар’я надіслала рукопис на український літературний конкурс «Кальміус» , в якому і перемогла в номінації «Дитяча книга».
Наразі, видати друком в України книгу не вдалося, але в Латвії видавництво «Zvaigzne» зацікавилося творчістю української письменниці. «Пригоди сандалика Лівика» були перекладені латиською мовою перекладачкою Олесею Буркевичею. І ось в книгарнях Латвії вже можна придбати цю книжку, яка називається «Sandalītes Kreisiņas piedzīvojumi». В латиському варіанті головний герой вже дівчинка, але це не змінює цікавість пригод. Ця книжка може бути добрим помічником у вивченні українськими дітлахами латиської мови.
Ця книжка сучасна, але вона про відвічні цінності - про сім'ю, про доброту, про дружбу, про гарне і погане.
Тому я думаю що це універсальна книжка, яка не в незалежності від того, де ми живемо, коли ми живемо матиме місце для того, щоб маленьким дітям її читали і вони разом із Сандаликом подорожували у світі своєї фантазії», - каже авторка книжки.
Дар’я Железнова сподівається приїхати на свою Батьківщину, але вже в мирний Маріуполь. Вона живе з вірою і надією на перемогу України.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="359543" layoutid="0" layout="" static=""}
«Наснагу жити далі і творити мені дає надія. Тому, що я не можу уявити, що Маріуполь залишиться окупований і я більше не зможу туди поїхати. Я знаю, що доки він під окупацію, я не зможу поїхати, бо у мені чітка українська позиція. Ми тут у перші дні війни біля Будинку конгресу з волонтерами, з моїми друзями- айтішниками за підтримки посольства України зробили виставку.
У кожного з нас є якісь маленькі справи, які ми можемо робити для України, звісно це донати. Потім інформаційна підтримка. Є багато різних напрямків і речей, щоб допомогти Україні. Потім ми повинні показати і вже показуємо європейцям, які ми є українці, розповідати про нашу культуру, про нашу відмінність і спорідненість з ними» -
Гість програми «Ми з України» – оператор Латвійського телебачення, режисер короткометражного фільму «Надія» про війну в Україну Артем Кoчарян. Він також був оператором документальної стрічки «Життя, яке ми не вибирали» - це історія українських жінок-переселенок, які приїхали до Латвії з різних куточків України через повномасштабне сторження Росії. Найближчим часом, вже в якості режисера, він буде знімати другу частину цього фільму. Наразі мова в ньому буде йти про людей, які через два роки війни виїжджають з окупованих агресором українських територій.
Артем Кочарян приїхав з Києва до Риги весною 2022 року разом з дружиною, яка на момент евакуації була вагітною. Вже в Латвії вона народила дівчинку. Артему вдалось влаштуватися на роботу за фахом – зараз він працює оператором Латвійського телебачення.
В Ризі відбувся його дебют в якості режисера короткометражного фільму «Надія». В фільмі через історію однієї родини показано, що зараз,наразі, переживають сотні тисяч інших українських родин. В основі сюжету реальна історія реальної української жінки.
Фільм розповідає про жінку, яка на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну втратила батьків, потім її коханий був мобілізований на фронт. Головна героїня дізнається, що вона вагітна і дзвоніть коханому, щоб повідомити йому радісну вістку. Але в момент телефонної розмови вона чує вибух – батька її ще ненародженої дитині вбито.
Фільм - це розповідь із вуст матері, яку розпитує її маленька донька, яка народилася в бомбосховищі та отримала ім’я Надія.
«Фільм дає нам зрозуміти, що завжди буває втрата, але за нею слідує надія, завжди є світле майбутнє. Саме ім'я Надія символізує продовження, позитивний настрій на те, що завжди треба сподіватися. Сподіватися на перемогу України, на те, що все буде добре, що все, що відбувається зараз, не дарма», - каже Артем Кочарян.
Фільм знімали в Ризі та Сігулді. Головну роль зіграла професійна акторка Марина Білоус-Мосійчук. Її батька також грав професійний український актор Тимур Ібраїмов. Усі інші актори – непрофесійні.
Цікаво, що зйомки фільму «Надія», які відбували в Латвії використали у своїх рейкових сюжетах російські ЗМІ. Вони подали це так, нібито я знімаю постановочні сюжети про війну в Україні, щоб зняті кадри надалі використовувати для показу в країнах НАТО.
З тим, щоб ті надали Україні допомогу. Я навіть і не знав про це, поки мені в Інстаграмі не написала одна французька журналістка. Ось так я і дізнався, що в Росії мене вважають «головним пропагандистом» . Ця журналістка розібралася , як все було насправді. Вона , як інші західні ЗМІ, брали у мене інтерв’ю , щоб не тільки показати дійсну ситуацію й викрити фейки, але й в черговий раз привернути увагу світової громадськості до тих методів, які використовує російська пропаганда». -
Zijn er afleveringen die ontbreken?
-
У Латвії зареєстровано понад 9 тисяч дітей із України. Майже 4 тисячі навчаються в латвійських школах, для більш ніж 4 тисяч батьки обрали варіант дистанційного навчання в якійсь зі шкіл України. Де вчаться інші? В українських дітей-переселенців має бути вибір і всі вони повинні навчатися, - вважають гості програми «Ми з України» Людмила Вакало та Олена Бордюгова, які разом з однодумцями створили у Ризі українсько-латвійський Центр освіти, культури та спорту «Volia.lv». Вони роблять все можливе, щоб вже з нового навчального року в українських дітей була можливість відвідуватися Українську школу в Латвії.
На даний момент у латвійських школах працюють 46 українських педагогів, у основному, у школах Риги та Вентспілсу. Найчастіше вчителі-біженці викладають українську мову. Зокрема, у Ризькій українській школі, де навчається 121 дитина з України, та у трьох школах Вентспілсу - там навчаються 34 українські біженці. Наразі, до Латвії через війну в України приїхало понад 200 українських педагогів. Відкриття нової Української школи - це також можливість працевлаштування й для вчителів з України, - вважають гості програми «Ми з України»
Я, як вчитель-філолог, розумію що вивчити мову за три місяці неможливо, навіть за рік її освоїти неможливо на тому рівні, щоб можна було зрозуміти біологію, хімію, та фізику. Тому дітям, на мою особисту думку, повинен бути наданий такий адаптаційний період, щоб вони адаптувалися.
Щоб вони не почували себе психологічно або морально якимись подавленими, що вони не можуть освоїти цю програму, бо їм важко. Вони не можуть читати, не можуть писати, так як їм потрібно, не можуть отримувати ті оцінки, як хочуть. Хоча вони стараються, але поки що результату немає. Це ще дуже важко для дітей з морального плану. Ви ж знаєте, що багато в Латвію приїхало дітей із окупованих територій, вони ранимі, вони психологічно нестійкі. Якщо їм важко навчатися на мові, яку вони не розуміють,вони тікають зі школи. А батьки? Ви ж зрозумієте, що батькам треба їх годувати, доглядати і вони мусять працювати кожного дня. Тому ці діти залишаються на самоті, Якщо суспільство чи батьки не догледіли, то ці діти залишаються за межами навчання. Втрата знань - це дуже велика проблема, діти не читають, діти не пишуть, так як треба», - наголосила Людмила Вакало.
«Що робити? Це неправильно, коли діти займаються дистанційно. Ці діти сидять вдома перед комп’ютером, батьки на роботі, їм треба соціалізуватися.
Треба використати усі підходи для того, щоб створити в Латвії очну школу для українських дітей-переселенців», - відзначила Олена Бордюгова
«Працюючи 30 років в школі, я можу впевнено сказати, що все починається з дому і з батьків Якщо батьки налаштовані, щоб діти вчилися в українські школі,а ми плануємо зацікавити тим, що діти отримають документи українського зразка і вони зможуть вступати в українські ВУЗи. Також паралельно ми плануємо викладати латиську мову, плануємо обов'язково викладати історію Латвії, причому латиською мовою. Плануємо також математику викладати як латиською, так і українською мовою, тому що це ті основні три предмети, які будуть здаватися як державний іспит в Латвії.
У дітей повинен бути вибір. Я завжди кажу, що у кожної людини має бути вибір - це головне. Якщо хтось хоче повернутися, то вони отримують документи українського зразка.
Вони мають шанс повернутися в Україну Але разом з тим, є інші документи, які дають їм право продовжити навчання тут, в Латвії. Якщо вони хочуть, вони можуть вибрати. Важливо, що це буде їхній вибір», - Людмила Вакало. -
9 березня особлива дата для українців – День народження Тараса Григоровича Шевченка. Його називають нашим пророком, Великим Кобзарем і українським генієм. Шевченко був відомий і боротьбою за визволення українського народу.
Пройшло 210 років від народження Великого Кобзаря, проте кожне слово, написане поетом, і досі актуальне. Український видатний митець залишив кілька важливих послань, які для українців стали закликом до дії.
Саме зараз, під час війни збереження українських цінностей та ідентичності стає надзвичайно актуальним. Тому вшанування пам’яті Тараса Шевченка - національного символу України – це справа нашої честі і совісті.
Адже саме за свою культуру й історію, а також за вільне майбутнє так самовіддано борються українці на передовій і в тилу. Поет завжди надихав на перемогу. Його слова «Борітеся – поборете» викарбувані у серці кожного українського патріота.
Тарас Шевченко і досі впливає на формування національно-політичної свідомості українців. Про те, як молоде покоління ставиться до слова Шевченка, чи знає його вірші, чи шанує його пам'ять, - говоримо в програмі « Ми з України» з керівником «Мистецької лабораторії» Оленою Сіриченко, а також з Оленою Андрієвою, Олександрою Гончаренко и Дмитром Кивою.
«Український Дім у Латвії» разом з «Мистецькою лабораторією» запрошують усіх бажаючих 9 березня зустрітися в Ризі, в парку Кронвальда о 10.30, щоб покласти квіти до пам’ятника Т.Шевченку та продекламувати його вірші. Заходи з нагоди 210-річчя Великого Кобзаря продовжаться о 15.30 в Українському дому за адресою – Рига, вул.Стругу, 4.
Цікаві факти про Тараса Шевченка
1. Тарас Шевченко був невисокого зросту – трохи більше 164 см.
2. Улюбленим напоєм Тараса був чай із ромом.
3. У 1975 році один із кратерів на Меркурії був названий на честь Тараса Григоровича Шевченка.
4. 1384 – стільки пам’ятників Тарасові Шевченку встановлено в світі. З них в Україні налічується 1256 монументів, і ще 128 – в 35 країнах світу — Бразилії, США, Китаї тощо. Перший пам’ятник Тарасові Шевченку встановили в 1881 році в місті Форт-Шевченко.
5. Найменше в світі видання Кобзаря має розмір близько половини квадратного міліметра, що менше за макове зернятко. Створив його український майстер Микола Сядристий. Гортати сторінки збірки можна лише кінчиком загостреного волоска через їхній неймовірно крихітний розмір.
6. За життя Кобзаря більше цінували як художника, ніж як поета. Він був улюбленим учнем Карла Брюллова, а в 1860 році був удостоєний звання Академіка гравіювання від Імператорської Академії мистецтв за гравюру за картиною Рембрандта Притча про робітників на винограднику.
7. 500 м² − площа найбільшого портрета Кобзаря. Написаний він у Харкові на стіні 17-поверхового будинку за адресою проїзд Садовий, 30, і внесений до Книги рекордів України. Графіті малювали ночами протягом двох тижнів.
8. У 2002 році на території невизнаної Придністровської Молдавської республіки з’явилася оновлена 50-рублева банкнота з портретом Тараса Шевченка на лицьовій стороні. Раніше в обігу тут були купюри в 50 000 рублів із зображенням пам’ятника Тарасові Шевченку перед університетом в Тирасполі.
9. Основну освіту Кобзар отримував всього лише 2 роки в церковно-приходській школі. Багатьма знаннями поет зобов’язаний баронесі Софії Григорівні Енгельгардт, яка навчала його польської та французької мов, але основні знання мов Тарас отримав від лакеїв.
10. Поет завжди одягався досить модно, оскільки добре заробляв у Петербурзі, будучи успішним портретистом. У своєму щоденнику він писав про величезне задоволення від придбання гумового плаща-макінтоша за 100 рублів, що було значною сумою для того часу.
11. 2500 рублів – еквівалент 45 кілограмів срібла – саме стільки було витрачено на викуп поета з кріпацтва. Заробити таку фантастичну суму зміг Карл Брюллов, написавши портрет Василя Жуковського і продавши його на аукціоні. За деякими даними, частина грошей була надана імператорською сім’єю. 400 рублів виділила сама імператриця Олександра Федорівна і по 300 рублів – спадкоємець престолу Олександр II і княгиня Олена Павлівна.
12. 15 років – стільки поет провів в Україні за все життя. У 14 років він виїхав із України з поміщиком Енгельгардтом, якому прислужував із дитинства, і потім приїжджав в Україну лише погостювати.
-
1 березня в Латвійській Національній бібліотеці відбулася презентація українського видання «Мікової книжки» Лауріса Гундарса за участю автора, ілюстраторки Еліни Елере, перекладачки Ліни Мельник, представників Музею окупації Латвії й координаторки українського видання Євгенії Завалій. «Мікова книжка» - доповнення до експозиції Музею окупації Латвії.
Напередодні презентації в етері програми «Ми з України» з українською письменницею Євгенію Завалій та перекладачкою Ліною Мельник, яка є також психологом- психотерапевткою з 15-річним досвідом, поговорили про, чому саме цю дитячу книжку видали в Україні, чому сьогодні розмова про окупаційне минуле стає чим далі актуальнішою, як з дітьми треба говорити про окупацію. А також про те, які книжки видають в Україні під час повномасштабного вторгнення.
Прототипом книжного героя Міка був плюшевий ведмедик, який колись належав маленькій дівчинці, а нині переданий до Музею окупації Латвії. Цією дівчинкою була Сандра Калнієте, нині депутат Європейського парламенту.
Колись її родичі надіслали ведмедика за 6000 км у Сибір, щоби дівчинці було із чим гратися. 1957 року родина повернулася в Латвію разом з ведмедиком, а потім передала його до музею, де він отримав друге життя, як експонат і літературний герой.
У «Миковій книжці» розповідається про те, як ведмедик жив у своїй родині в довоєнній Латвії, як він дізнався про окупацію, як Мік з іншими ведмедиками їхав в дуже тісному вагоні в Сибір, далі яу намагався вижити й не замерзнути в суворих лісах. Потім історія Міка-піонера, а також його подорож різними країнами, куди змушені були втекти латиші після Другої світової. «Мікова книжка» - це історії, які записують у щоденник його власники: маленька Ієва, підліток Рудис і його мама Вілма, Зелма, її донька Рита і, врешті, Байба - донька Рити.
«Минулого року я приїздила до Латвії, щоб написати про Ригу і мені треба було зібрати матеріали для цього. Власне дуже важливим для мене було відвідати Музей окупації. І в цьому музей я побачила дитячу експозицію про окупацію з ведмедиками. Мені подарували книжку англійською мовою «Мікову книжку».
Коли я її прочитала, то була настільки вражена тим, наскільки глибока вона, як круто написана і головне - вона про те, що ми переживаємо зараз, кожен українець - і діти, і дорослі. Я вирішила, що треба видати цю книжку в Україні.
Це звісно дуже складно зараз, під час повномасштабної війни, взагалі щось видати, але ми працюємо максимально над цим і власне я знайшла одне з видавництв, з якими я співпрацюю арт-видавництво «Чорні вівці» , вони ж одразу погодилися і ми подали на грант в latvan literure, а також вели переговори з Музеєм окупації, щоб вони надали нам права на видання цієї книжки. Вони пішли нам на зустріч і допомогли. І ось «Мікова книжка» видана вже в Україні. Пройшов лише рік» , - розповіла Євгенія Завалій.
{module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1428" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""}
«Мікова книжка» - не перша дитяча книжка, яку Ліна Мельник переклала с латиської на українську мову. Але, за словами перекладачки, вона була особливою, бо цю книжку читатимуть діти, які знають, що таке війна, а окремі і що таке окупація та заслання в Росію.
В історії Міка є не тільки досвід двох окупацій - німецької окупації Латвії, потім радянської окупації, у нього також є досвід заслання.
Коли ми говоримо про тих дітей, які зараз знаходяться в Росії, яких агресор викрав, мені здається, що цей досвід дуже подібний, перегукується з Міковим досвідом заслання. Бо фактично ті українські діти є в засланні зараз в Росії . Коли Євгенія зі мною зв'язалася попросила перекласти цю книгу, то я пішла в Музей окупації і взяла цю книгу. Я її прочитала, для мене була велика відповідальність у тому, як знайти вірну мову, підібрати ті слова, якими автор говорить з дітьми, якими говорить ведмедик і всі його власники, бо в його прототипу була одна власниця дівчинка Сандра Калміте , а у Міка з книжки були різні власники. Книжка писалася в різні періоди, писали її різні люди абсолютно з різним досвідом А де знайти ці слова, щоб передати той досвід, щоб ці люди були зрозумілі, не лише на інтелектуальному рівні, але щоб ми могли їх відчути на емоційному рівні. Це з одного боку велика відповідальність, з іншого боку я відчувала , що цю книгу треба обов’язково перекласти», - розповіла Ліна Мельник
«Історія Міка - це історія кожної української родини, так само, як історія кожної латиської родини», - підкреслила Євгенія Завалій. -
Гість програми «Ми з України» - латвійська медсестра, перший іноземний сержант в українській армії, медик добровольчого батальйону «Карпатська січ» і безумовно – одна з безстрашних жінок Латвії – Сарміте Цируле. Вона обрана людиною Європи у Латвії 2023 року.
З Сармітою Цируле я спілкувалася телефоном. Вона разом зі своїм загоном перебазувалися на інше місце дислокації. Під час розмови чути було, як працює рація. Сарміте попередила, що рацію відключити не можна, бо в будь-який момент може бути виклик медика до пораненого воїна.
- Сарміте, як довго ви вже перебуваєте в Україні?
- Ще в 2014 році, коли почалася війна в Україні, у мене була думка поїхати туди допомогти, але тоді я не змогла. Потім в 2015 році я знову збиралася їхати, але законодавство ще не було адаптовано. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, то перша моя реакція, як і у всіх жителів Латвії, був шок. Тоді було невідомо, як будуть розвиватися події, чи можливий напад і на Латвію, на країни Балтії. У такому випадку, і я це розуміла, медики будуть потрібні й у Латвії. Але, дякуючи Богу, цього не сталося. Це був час пандемії, а я працювала медсестрою в відділенні лікарні, де лежали хворі на ковід. Але у квітні 2022 року я вже могла залишити це відділення, але, не повірите, сама захворіла на ковід. І це сталося під час однієї з перших акцій в Ризі одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це був концерт і я там брала участь. Я співаю у хорі, який бере участь в Вселатвійському святі пісні і разом з ним я співала на цьому концерті на підтримку України. Цей захід відбувся 25 лютого 2022 року і Латвія була однією з перших країн у світі, де відбулася така акція протесту проти війни в Україні. Ось так буває – працювала з хворими на ковід – не хворіла, а тут захворіла. Через те, що потрібний був час на реабілітацію після хвороби, я не могла поїхати в Україну раніше. Потім я поїхала в Україну з наміром стати волонтером. Про цю поїздку я нічого не сказала своїй мамі, лише окремі родичі про це знали, Коли я приїхала, то мої знайомі там сказали, що українській армії дуже потрібні медики. Це перше. По-друге, вони наголосили, якщо зі мною щось станеться, а я не буду в армії, то лікування та все інше буде за кошти моєї родини. А якщо я буду військовою, то Українська держава. ЗСУ потурбуються мною. Ну я залишилася в Україні.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="354914" layoutid="0" layout="" static=""}
- Чи до війни в Україні у вас був досвід військового медика?
- Я працювала медсестрою в Латвії, Ірландії , Англії. Працювала також на Філіппінах – це була волонтерська праця. Потім я отримала спеціальну освіту, щоб мати змогу працювати лікарем на суднах. Отже я працювала лікарем на суднах в Північному морі. У мене ніколи не було військової освіти чи військового досвіду. Але, працюючи лікарем на кораблі, мені потрібно було знати і бути готовою до хімічної та військової загрози, бо бувають напади піратів. Наразі, оскільки я народилася на за радянських часів, то усі ми в школі проходили уроки хімічної загрози.
- Яка у вас освіта, Ви сказали, що працювали лікарем?
- Так, я працювала лікарем на судні, але вища освіта у мене в гуманітарній сфері. Я теолог і дослідник релігії . Зараз в Латвійському університеті я вчусь на магістратурі на Факультеті філософії і історії. На даний момент у мене академічна відпустка , бо я перебуваю в Україні, але наступного року мені треба буде повернутися і завершити магістратуру. Дуже вірю, що до цього часу війна закінчиться. Щодо медичної освіти, то я вдячна Богу, що вчилася в Латвії. В Латвії дуже потужна медична освіта, скажемо так, на той час коли я вчилася. Я закінчила Медичну школу медсестер в Латвії, у якої була співпраця з Норвегією. І та освіта, яку я тут отримала і подальше навчання дуже мені згодилися. Коли я поїхала працювати в Норвегію, то там мої знання і навички були дуже високо оцінені.
- Що найскладніше для вас на війні?
- Найскладніше бачити поранених чи вбитих побратимів . «Карпатська січ» - зараз цей батальйон є складовою ЗСУ, а раніше це був добровільний батальйон. Тому у нас більш сильно виражене відчуття побратимства. Зокрема, для нас товариш в батальйоні - це брат. Тому дуже важко бачити, коли цю людину поранено або вбито. Звісно, працюючи в медицині, я бачила, як люди вмирають. Зокрема у відділенні хворих на ковід, я бачила як людина вмирала через п’ять днів після захворювання. Але тут, на війні, це питання секунди чи хвилини. Ось була людина, а її вже немає… Ця людина була сильною, позитивною, у неї могла бути сім’я, діти, плани на майбутнє – і ось цієї людини вже немає. На кораблі у нас були такі навчання, де ми «програвали» різні можливості під час бою, але це зовсім інше. Там ми живі і здорові зустрічалися після навчань. А тут жорстокі реалії війни. На передову у траншеї пішла воювати одна кількість солдат, а повернулося їх після бою менше.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="354912" layoutid="0" layout="" static=""}
- Як, зазвичай, проходить ваш день?
- Ну, на даний момент, мій день – це суцільний хаос, бо ми перебралися на інше місце дислокації. Але, з іншого боку, це була перша ніч за все моє перебування в Україні, коли я, незважаючи на перевтому, лягала спати і знала, що я зранку прокинуся. Бо до цього, ми дислокувалися біля самої лінії фронту і там були постійні прильоти. Тому, сон був таким уривчастим, було чути постійні вибухи. А зараз тут я не чую жодного вибуху і здається, що війни зовсім немає. Я сьогодні ходила тут по околицям і не розуміла, що відбувається. Але дуже скоро мені нагадали, що війна триває . До мене прийшли побратими з Колумбії, які також тут воюють. Одному з них треба було зняти шви, бо я його до цього оперувала, вилучала осколок з ноги. Тому , я зрозуміла, що реальність така, що війна є. Мій день… Зараз я роблю усе, щоб після переїзду навести лад, щоб усі речі були на своїх місцях. Але я розумію, що цей день може бути непрогнозованим, тому що все залежить від ситуації на фронті. Від того, скільки є поранених хлопців, які у них поранення – важкі чи легкі – залежить мій день. Зокрема сьогодні у мене був хлопець, який був на передовій в окопах, але він впав невдало. Прийшов до мене, я зробила огляд і зрозуміла, що перелому немає, але на 100% я не можу це стверджувати, бо потрібний рентген. Але зараз поряд з нами є лікарня, і це дуже позитивний момент, там йому зробили рентген. Виявилося, що дійсно перелому немає, назначили терапію. Усе добре і хлопець щасливий.
- Я вірно зрозуміла, що саме ви надаєте першу медична допомогу солдатам?
- Є дві речі. Я надаю першу медичну допомогу, коли людина знаходиться в окопах і отримала поранення. Але лише тоді, коли його поранення не є дуже важким, і коли не слід евакувати пораненого до лікарні спеціальною машиною. Наприклад, як цей хлопець, якого було поранено в ногу. Він відмовився їхати до лікарні. З окопів сам прийшов з осколком в нозі до мене і я вже його тут прооперувала. В іншому випадку, його б відвезли до лікарні і прооперували там.
- Ви одна в якості медика у своїй роті?
- У тому і справа, що я зараз одна, тому я така засмучена. Не тільки тому, що втомилася від переїзду. Головне тому, що моя колега з Німеччини, з якою ми тут на фронті були медикам вдвох, загинула. У неї був позивний «Змія». Вона надавала медичну допомогу під час евакуації, але був ворожий приліт і вона одразу загинула від обстрілів. Я залишилася одна. Мені її дуже бракує. В принципі, я все, все, все роблю одна. Позитивне те, що серед колумбійців є також медики, парамедики, тому вони можуть допомогти пораненим одразу в окопах. Але, в принципі, я тут одна медик.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="354915" layoutid="0" layout="" static=""}
- Чи є в вашому батальйоні ще жінки. Чи ви одна?
- В нашому батальйоні три роти. Я перебуваю в третій роті. І в моїй роті я одна жінка, бо, як я вже казала, моя напарниця загинула. Але в штабі батальйону працюють жінки, є також жінки-парамедики .
- Чи важко жінці на війні, особливо в бойових умовах, коли близько лінія фронту?
- Питання у тому, що це за жінка. Жінка, яка є, вибачте, «цаца» – довгі нігті, взуття на високих підборах, брендова сумочка , то такій тут буде важко. Але є такі, яким подобається природа, які можуть зробити намет у лісі, ходити в гори, покоряти вершини, виживати в складних умовах. Я саме така, мені подобається такий спосіб життя. Таким легше перебувати у складних умовах війни, на передовій. Але, людина, яка звикла жити в умовах великої зручності, коли це крихка і ніжна натура, я не знаю чи для них взагалі можливо бути на фронті.
- Сарміте, але ви також отримали поранення в Україні
- У мене був струс мозку середньої важкості і контузія. Взагалі у мене було три поранення. Третім була лише контузія і я не поїхала в лікарню. Сама на місці себе лікувала, бо знаю, як це треба робити. Але той день залишився у мене пам’яті. Це було 30 грудня 2022 року. Не знаю, чи можна казати, що це був другий раз, коли я народилася, але я не знаю, як ми залишилися живими. Це повністю незрозуміле. Це була охорона від Бога. Нас було троє – я, парамедик і водій. У мене була контузія і струс мозку, а у мого колеги, який знаходився у другій половині будинку, одяг був розірваний на шматки осколками. Добре, що у нього був бронежилет, і осколки не потрапили в тіло. Я також перед вибухом вийшла з кухні у кімнату і це мене врятувало. Потім був ще один вибух, взагалі було декілька вибухів, але той, від якого я постраждала був найсильніший. Після того, як я потрапила в лікарню і мені принесли мою лікарську сумку, і я побачила, що вона була вся пошматована осколками. Дірки були сантиметрові. А ця сумка знаходилася в п’ятдесяти сантиметрах від мене. Можу лише сказати, що Бог нас дуже, дуже береже і охороняє.
- Можливо тому, що ви, ваша медична допомога потрібна військовим. А де ви лікувалися – в Латвії чи в Україні?
- Я лікувалася після поранення в Україні. Два рази я була в лікарні, але це в Україні. В Латвії за цей час я була лише один раз. Тому, що я була нагороджена Орденом Віестура. Я приїхала, переночувала і наступного дня вже поїхала в Україну. Я приїхала 3 травня, 4 травня мене нагородили цим орденом і вже ввечері цього дня я поїхала знову в Україну.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="354913" layoutid="0" layout="" static=""}
- Наскільки мені відомо ви маєте нагороди і від України.
- Так, у мене є Хрест бойових заслуг від нашого батальйону. Ще одну нагороду я отримала після поранення від командування ЗСУ. Також у мене є відзнака, яка називається «Брат за брата». Це міжнародна нагорода. Велика Британія, США і Україна нагороджують військових, волонтерів, добровольців, які підтримують українську армію, а також іноземців, які служать в українській армії. Є ще медаль за те що я брала участь у битві. Зрозуміло, як медик. Під час битви є поранені і як їх рятую. Один з таких випадків був 23 грудня, коли я була в евакуаційній машині. Був дуже сильний артилерійний обстріл по нашим позиціям, а я везла важко поранених з поля бою у машині невідкладної медичної допомоги. По нас стріляють і я кричу водію: « Їдь швидко, але ніжно». Там ми проміжок шляху, який долали раніше за 30 хвилин, «пролетіли» за 18 хвилин. Отже ми врятували життя військовим, оскільки там одразу був інший транспорт, який їх і відвіз до лікарні.
- Вони обстрілюють і машини з «червоним хрестом»?
- Так, вони стріляли по нас. Але ми вже намагаємося не позначати наші машини червоним хрестом, і ви самі розумієте чому. Для них це як червона ганчірка для бика.
- Чому навчили вас ці два роки війни?
- Я на фронті з 16 жовтня 2022 року. За цей час я багато чому навчилася. Зрозуміла, що треба постійно працювати, довіряти своїм силам робити все можливе в екстремальних умовах. Наприклад, робота в лікарні – це командна робота. Тут, на війні немає медичної команди, тут я одна. Але є й позивний аспект. Якщо я добре навчу військових, а я їх вчу надавати першу невідкладну медичну допомогу, то вони зможуть допомогти один одному чи собі. Це, в також допоможе і мені. Скоріш за все,я навчилася довіряти собі і цінити те, що я роблю. Бо раніше я не дуже себе цінувала, а зараз розумію цінність своєї роботи. Інколи кажуть, що немає незамінних людей. Я зрозуміла, що усі люди незамінні. Ось була прекрасна людина, але її вбили. І лише вона могла зробити якусь конкретну річ так, як це робила лише вона. Але цієї людини вже немає. Я зрозуміла, що ми усі унікальні. Я навчилася цінити не стільки слова, а роботу. Одне, це розуміти, а друге усвідомити до глибини серця, наскільки кожний з нас є унікальним. Кожний з нас дуже цінний і, коли нас немає, то це велика втрата.
{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="354916" layoutid="0" layout="" static=""}
- Яку пораду можете дати нам?
- Любіть себе, любить один одного. Якщо не спроможні любити, то хоч поважайте. Нехай буде повага серед вас.
- Щодо обрання мене Людиною Європи у Латвії в 2023році, то я насправді хочу подякувати тим, хто за мене голосував. Це голосування було не за мене, а за те, щоб я та ми разом могли допомогти Україні. А значить – допомогти і Європі. Тому що ми взаємопов'язані один з одним.
Титул людини Європи у Латвії надають людям, які зробили значний внесок у зміцнення європейських цінностей у Латвії та прославили Латвію у Європі. Кому вручити титул – визначає громадське голосування. -
Гостя програми «Ми з України» Ірина Мішаріна – господиня нещодавно відкритої в Ризі української кав’ярні «Смаколики».
Ірина Мішаріна разом з донькою і сестрою приїхали до Латвії 22 березня 2022 року через війну в Україні, розв’язану Росією. Друзі-латиші дали їм притулок в Юрмалі, але вже через декілька місяців Ірина с сестрою Варею орендували квартиру у Ризі. Донька вчиться одній Ризькіх шкіл, а також в музичній школі в Юрмалі. Ірина і Варя якийсь час працювали в ресторані в Старій Ризі, а потім вирішили відкрити власну кав’ярню, де б кожний бажаючий міг покуштувати справжні українські страви.
«Я говорю Варі: «Може щось спробуємо?». Вона відповідає: «Чи зможемо?». Я кажу їй, якщо ми не спробуємо, то ми не зрозуміємо ніколи, здатні ми це зробити чи ні. Так ось, 1 липня 2023 року ми відкрили перші двері у Ризькій думі, щоб почати оформлюваним документи, а вже 1 лютого 2024 року святкували відкриття кав’ярні «Смаколики».
В Латвії своя система отримання дозволів, вона доволі повільна. Це навіть не менталітет, а роками напрацьована схема - люди повинні щось робити. В Україні якщо ти захотів щось зробити, то відкрив Інтернет, прочитав, який список документів потрібний і будь ласка – роби.
Ти можеш зробити все сам. Тут сам ти не можеш нічого, є спеціальні фірми, які це роблять . З одного боку, це добре, тому що, можливо, вони роблять це професіональніше, але з іншого боку, ти не розумієш, які сходинки, як це все пов'язано, ти не розумієш ланцюжок, на який все це от нанизується. Ти взагалі не розумієш, що маєш робити. У мене день народження 28 грудня. Отож ми сидимо з сестрою, одна на одну дивимося і вона мені каже: «Чи вийде це все у нас?». Я відповідаю: «Якщо ми не будемо в це вірити, то нічого не буде». Але ж є! У нас вийшло».
«Ці два роки війни, дали мені можливість зрозуміти, що Ми українці і цим треба пишатися! Треба говорити всьому світу, що, якщо щось складеться не так і ми не вистоїмо, то західному світу НАТО не допоможе. Ми, українці - нащадки славних козаків. І чоловіки, і жінки. Ми – сильна нація. І те, що багато жінок виїхало за межі України через війну, цього не треба встидатися, бо ми маємо зберегти наший дітей, українських дітей. Ми хочемо виростити наше покоління сильним, але в умовах, де немає війни, бо всі знають, яка крихка дитяча психіка.
В Україні воюють майже всі мої родичі, а ми тут збираємо кошти їм на машини, дрони, спальники, на всю необхідну амуніцію . Працюючи тут, можу допомогти більше, ніж якщо б я була в Україні.
Бо «Елеватор», де я працювала, розбомбили і він не підлягає встановленню. Наш робочий день тут триває, як мінімум, 12-13 годин . Для нас з сестрою кав’ярня «Смаколики» - це наша дитинка, яку ми пестимо, ми її зрощуємо і ми хочемо, щоб вона приносила прибутки не тільки нам, але й податки Латвії, якій ми дуже вдячні. А також, щоб ми б могли допомагати Україні. Я сплачую усі податки в Латвії і в Україні також, в мене там бізнес теж працює. Якщо воно все буде працювати, то ці «шестерні» запустять велику машину, яка буде приносити добро всім - і Латвії, і Україні» -
Гість програми «Ми з України» Антон Чернецький – журналіст, музикант, співак. Антон працює редактором в LSM (Latvijas Sabiedriskie Mediji). Саме завдяки його роботі, рубрика «Українською» на цій платформі постійно поповнюється цікавими інтерв’ю, новинами та доречною інформацією українською мовою.
Я дуже вдячний своєму місцю роботи, бо в мене є можливість працювати рідною мовою. Це для мене особливе задоволення.
Тобто частину матеріалів ми спеціально перекладаємо українською, оскільки у нас платформа для національних меншин Латвії. Для мене завжди радість, якщо є якась стаття, щось таке що мене зацікавило з точки зору і як людини, і як журналіста Мабуть я більше за все люблю інтерв'ю з цікавими людьми, особисті історії»
А ще Антон сам пише пісні, виконує їх, грає на гітарі. В етері ЛР4 він виконав українською мовою власну пісню «Слова», латиською мовою пісню «Tu vilki nakti»гурту «Dzelzs vilks» , а також пісню з репертуару гурту «Океан Ельзи» «Човен».
«Я народився у Полтавській області, у місті, яке колись мало назву Комсомольськ на Дніпрі. Зараз воно називається Горішні плавні – це його історична назва, яка пов’язана власне з місцевістю, бо по суті ця місцевість і є плавні. Ми живемо на березі Дніпра і там дуже-дуже багато маленьких острівців. Це насправді ідеальне місце для відпочинку, особливо якщо маєш човен».
Ці два роки - роки війни - видались дуже довгими. Бо до цього час наче так летів, роки летіли, а ці два роки були дуже довгими.
Спочатку був шок, невіра в те що відбувається, далі була велика надія на швидкий позитивний фінал. Ну, ця надія власне завдяки нашим захисникам, які дали достойну відсіч ворогу , Але, скажу чесно, що ось цього року, особливо коли були Різдвяні свята, моральний стан гірший, ніж минулого року . Дійсно відсутність швидкої перемоги, про яку ми всі говорили і, на яку сподівались, ну такий момент розуміння, що реальність вона інша. Але, головне не опускати руки, бо зараз якраз той момент, що багатьом хочеться якось опустити руки. Але, як ми знаємо, такий найтемніший момент буває перед світанком».
Нас врятує наш власний світ, який є в наших душах і …музика» -
Володіючи кількома іноземними мовами, зокрема і китайською, маючи усі можливості для кар'єрного успіху за кордоном, Марія Чех повернулася в Україну, щоб стати військовою і захищати Батьківщину. В 2017 році почала служила у славетному полку «Азов», працювала у прес-службі, викладала англійську мову для військовослужбовців. Має позивний «Герда».
Чому Герда? Тому, що «Снігова королева» моя улюблена казка, а Герда - це була дівчина, яка досягала того, чого хотіла. У неї завжди були якість пригоди, а я також люблю пригоди.
По-друге, я дуже люблю північ, сніг, увесь цей весь антураж. По-третє, вона пішла шукати свого Кайя, а я власне пішла шукати свого Карла - це позивний мого чоловіка, він заступник командира нашого «Азову». Він пішов перший, а я пішла туди за ним».
Але полон Снігової королева ніщо в порівнянні з російським полоном, в який потрапила Герда.
«Я думаю, що багато хто з нас, перебуваючи в Азовсталі, мріяв на той час про останній бій, бо ми розуміли, що у нас майже закінчилися боєприпаси, у нас майже закінчилась їжа й вода, було дуже багато поранених. Сильно хотілося, щоб це все закінчити якось достойно. Бо вже на той час було відомо, що, зокрема, японці полк Азов внесли в свій Кодекс Бусідо. Туди вони вносять лише найбільші найвидатніші подвиги в історії. Тобто, в принципі, для себе я вже багато разів померла на Азовсталі, бо коли я отримала свою контузію та травму колін, прямо на мені померли дві мої подруги. До того в мене була ще легка контузія під час переміщення.
Тобто смерть постійно ходила десь поряд. Я втратила дуже багато друзів і якось так вже звиклася з цією думкою, що, скоріш за все, іншого виходу немає, але хотілось, щоб фінал був гарний, щоб все закінчилося героїчно.
Але був наказ здатися в полон. Ми військові й повинні виконувати накази».
«У нас було дуже багато важкопоранених, які не могли самостійно пересуватися, Ми не могли їх залишити. Це був такий основний з мотиваторів, до того ж нам обіцяно було, що це буде почесний полон. Наскільки я знаю, навіть виїжджав корабель з Туреччини, бо ми здавалися в почесний полон з гарантії трьох сторін - Росії, України та Туреччини, яка якраз виступала гарантом. Також гарантом повинні були виступати міжнародні організації Червоний хрест і ООН. Гарантом того, що ми будемо утримуватися в полоні за Женевськими конвенціями, це повинен був бути саме табір для військовополонених, де були б тільки люди, які вийшли з Азовсталі. Наскільки мені відомо, корабель с Туреччини вийшов, але росіяни не пустили його і процедуру екстракції була припинено».
«Спочатку була колонія в Оленівці. Там було безліч порушень в плані міжнародного права, були приниження людської гідності . Чого лише варто фотографування з табличкою без одежі. Навіщо? Але я одразу зрозуміла, що потрапила в концтабір, бо подібні фотографії я бачила при відвідуванні Бухенвальду в Німеччині. Ще я була на території Ростова та в Бєлгород. Там вони вже використовували всі свої методи, були побиття, тортури і електричний струм. Мене хотіли «зламати», але у них нічого не вийшло. Я прямо в вічі їм говорила, що я військова, з «Язову», що маю шляхетне походження. Я посміхалася, по маю таку звичку. Цього вони не розуміли, бо очікували бачити страх і сльози, а цього не було»
Що допомогло Герді переносити знущання, тортури, побиття й психологічне насилля в полоні? Звісно сильний характер, посмішка , яка дратувала катів, воля.
А ще Герда в темряві полону створювала колекцію одягу - сучасного, яскравого на кольори і чіткого в силуеті. Така візуалізація ескізів вбрання в голові їй дуже допомогла. Вона сподівається, що з часом її колекцію демонструватимуть на світових подіумах, щоб не лише показати українську красу, але й привернути увагу світової громадськості до того, що в російському полоні досі ще залишаються українські військовослужбовці -
Гості програми «Ми з України» - українські майстрині Олена Рюміна-Орехова, Наталія Собко, Анна Артамонова, а також координатор проекту «Сильні разом», керівник громадської організації «Парк інтелекту» професор Даугавпілського університету Майя Буріма.
«Сильні разом» - рядок з популярної під час Майдану української пісні. Ми так і назвали наш проект, точніше — два пов'язані один з одним проекти. Вони передбачають курси для українців, які сприяють інтеграції та адаптації — це латиська мова, історія та культура Латвії, основи правознавства, підприємництва та інші питання. Ми вже організували екскурсії для 80 осіб. Багато дискутуємо, порівнюємо життя в Україні та Латвії, з'ясовуємо, що для українців тут найскладніше і, як це подолати. Ми познайомили учасників проекту із гончарною справою, випіканням хліба, виробництвом молочних продуктів; відвідали невеликі приватні музеї. У деяких одразу з'явилися цікаві бізнес-ідеї, одразу укладалися усні угоди про співпрацю.
Загалом 520 українців стали учасниками курсів культурної орієнтації.
Ми запустили віртуальний інструмент «My skills» для реєстрації українців, які пропонують свої вміння та навички. Хтось – майстер з рукоділля, хтось – програміст, інші – фахівці з туризму, з організації різних заходів. Цільова аудиторія – близько тисячі осіб, вони не лише з Даугавпілса, а з усієї Латвії. Запрошуємо усіх бажаючих зареєструватися в «My skills» на порталі www.intelektaparks.lv », - відзначила Майя Буріма.
Олена Рюміна-Орехову приїхала до Латвії з Житомира. Вона досліджує українські та латиські народні костюми, схожість національних елементів вбрання. На основі свого дослідження зробила п'ять ескізів сучасного вбрання, в яких переплетені елементи народного одягу латишів та українців.
«Коли я вперше побачила пояс Lielvārdes josta, я була сильно вражена його красою, а коли дізналася, що в ньому закодована історія латишів і взагалі світу, то зрозуміла, що хочу використовувати його у своїх творах. Я хочу показати, що етнічний одяг може бути дуже сучасним», - каже Олена Рюміна-Орехова.
Анна Артамонова приїхала з Бучі , вона майстриня зі стажем. Анна дуже рада, що знайшла однодумців під час участі в проекті «Ми разом»
«Я займаюся різними видами рукоділля. У нас у Бучі була своя гільдія майстрів, я й у Латвії одразу почала шукати однодумців. В Україні я активно миловаріння займалася, але там залишилося обладнання, матеріали — я не могла їх взяти із собою. Взяла те, що пов'язано з вишивкою: я брошки вишиваю, іграшки ялинкові почала в листопаді робити, багато вже роздарувала. Потрібна якась організація, щоби нас тут об'єднати», - розповіла Анна Артамонова.
Наталія Собко із сином приїхала до Латвії зі Львову в березні 2022 року. Тут вона почала займатися малюванням картин, виготовленням свічок, кашпо, свічників та інших предметів декору.
«До приїзду сюди, я не займалася рукоділлям чи чимось таким, лише тут я почала малювати та ліпити, бо треба було якось виплеснути зовні свої емоції. І дуже добре, що цьому допомогла творчість. В грудні минулого року я пережила сильну депресію, коли зрозуміла, що війна так швидко не закінчиться і від’їзд до додому слід відкласти. Я побачила у сина краски і зрозуміла, що мушу малювати. Це була акварель. В Україні у нас буйство кольорів, а тут в Латвії я використовую зовсім інші, спокійні кольори і мені хочеться мінімалізму», - каже Наталія Собко
Наш проект завершиться хакатоном, у ньому візьмуть участь 25 українських переселенців та п'ять латвійців. Будемо у Ризі створювати спільні бізнес-проекти, шукати партнерів та однодумців.
Інтеграція - це не лише знання мови та культури, це насамперед можливість займатися своєї справою. Людина інтегрується, коли стає частиною, елементом економіки іншої країни, заробляє гроші та приносить користь. А до Латвії приїхали дуже розумні, інтелектуальні, професійні українці, які можуть працювати у різних сферах», - наголосила Майя Буріма -
Український театральний осередок у Ризі – це можливість створити своє рідне україномовне середовище, зберегти Україну у собі, - вважають гості програми «Ми з України», члени громадської організації «Мистецька лабораторія» Олена Сіриченко, Тимур Вілцанс та Віталій Гапоненко .
Гості розповіли про те, що вже зіграно п’ять спектаклів «Хто ти такий?» за мотивами твору Миколи Куліша «Мина Мазайло». Українські дітки з «Мистецької лабораторії» зіграли разом із латвійськими виставу «Троє поросят та вовк» латвійською мовою. Також колектив створив музично-поетичну композицію, присвячену традиції святкування Різдвяних свят в Україні.
В студії Латвійського радіо гості колядували, віншували, засівали, грали на скрипці. -
Розмова після прем’єри в Ризі вистави Ризького Українського народного театру «Мазепа. Останнє кохання» за п’єсою Володимира Петранюка.
1704 рік… Саме той час, коли гетьман Іван Степанович Мазепа досяг вершини своєї могутності. На схилі літ, маючи за плечима 65 років він закохався у надзвичайно вродливу дівчину – Мотрю, доньку генерального судді Війська запорозького Василя Кочубея.
Іван Мазепа - державний діяч, тонкий дипломат, великий книголюб, знавець багатьох мов і культур, прекрасний музикант і поет – не закохатися в такого чоловіка було просто неможливо.
Мотря – юна,шляхетна, вродлива дівчина, рішуча і патріотична. Для неї Мазепа уособлював Україну. Їх поєднало кохання. Світле й незрозуміле, руйнівне і всеохоплююче, всупереч бажанню батьків, порад оточуючих.
Чому для показу в Ризі була вибрана саме ця п’єса, які історичні паралелі між періодами гетьманської і сучасної України, про стуженість душ українських переселенців за справжнім українським Словом і бажання Миру, про місію театру під час війни – йшла розмова в програмі «Ми з України» з режисером Ризького Українського народного театру Марією Семеновою, акторами Сергієм Коротковим (роль Мазепи), Оленою Федоровою (роль Мотрі) та Владиславом Малачевським (роль сучасного перехожого), який виконав в етері ЛР 4 українські пісні.
Прем’єра вистави «Мазепа. Останнє кохання» у Ризі була благодійною . Пожертви, які склали 500 євро, Ризький Український народний театр надсилає на лікування українського військового Олега Волкова. -
Сьогодні в програмі «Ми з України» нова рубрика - «Ми для України», в який розповідь йтиме про тих латвійців, які допомагають Україні в цей важкий для країни час.
Латвійська художниця Ієва Царука має тісні зв’язки з Україною, свого часу там проживала та навчалася. Вона вивчала графіку у Львівському інституті друкарства, а також закінчила відділення графіки Латвійської академії мистецтв і є членом Спілки художників Латвії. Художниця працює в різноманітних техніках – малюнки тушшю, монотипії, літографії, ліногравюри та в олійній техніці, вона майстриня перфомансу.
Але одна з останніх її робіт, вірніше команди під її керівництвом, привернула увагу дуже багатьох людей не лише в Латвії, але в Україні. Це мурал, намальований на стіні Ризької української школи – «Доньки сонця».
Ієва розповідає, що вона в основному займалася організаторською роботою, а автор муралу її донька Анна-Марія Царук.
На картині зображені дві дівчини – українка та латишка, які збирають спільні плоди, що символізує дружбу, співпрацю та єдність України та Латвії. В муралі гармонійно поєднані і українські та латиські художні традиції та сучасні мотиви.
«Джерелом натхнення для муралу «Доньки Сонця» стали мистецькі твори Бойчуківської школи монументального живопису в Україні початку минулого століття», - зазначила Ієва Царука.
Ієва Царука бере участь в багатьох виставках та благодійних аукціонах, кошти від продажу її картин йдуть на допомогу українським військовим. І зараз вона робить унікальні речі – розпи×сує гільзи, які згодом виставить на продаж. Кошти підуть на допомогу Україні. -
Українська акторка театру і кіно Марина Білоус запрошує відвідати музично-поетичний вечір «Звуки серця», який відбудеться 6 грудня о 19.00 в Латвійській Національній бібліотеці. Відомі українські і латиські актори та музиканти співатимуть пісні й читатимуть вірші латиською і українською мовами про любов, війну , вірність, щастя, віру в майбутнє мирне життя.
Коли я коли приїхала до Латвії, а це було менше року назад, то зрозуміла, що не можу сидіти тут без діла, без творчості, що потрібно зробити щось таке, що я вмію.
Зробити красиво плюс продемонструвати нашу українську сучасну культуру, з її дуже великим об'ємом цієї болі і радості, кохання і глибини, яку ми зараз переживаємо. Я подумала, що чудово було б зробити якийсь благодійний захід, щоб ми допомогли ще й нашій Україні, нашим військовим і одночасно показали Латвії, яка в нас все ж таки красива культура і, яка красива Україна та її творчі люди. За цей час я зібрала велике коло класних людей навколо себе - це актори, співаки, а також люди, які вирішили підтримати наш в фінансовому плані.
Ідея цього заходу - привнести сенс і надію в життя українців, які зараз перебувають в Латвії, нагадати їм про те, що ми дуже сильна нація, що в нас є дуже багато, що показати. Ми дуже сильні і це треба нести у світ. І також подякувати Латвії за допомогу. Тому ми запросили до участі в заході багато латиських співаків та акторів», - розповіла в інтерв’ю програми «Ми з України» Марина Білоус.
«Латиську творчу групу представлятимуть актори Латвійського національного театру, зокрема Єва Аніна, Емілс Ківленієкс - він актор і оперний співак, Каспарс Земітіс. Також буде з нами разом на сцені відомий латиський співак Карліс Казакс. Українську представлятимуть - Тимур та Тетяна Ібраїмови, Діана Курасова, Ілона Василенко і я».
«Називається цей музично-поетичній вечір «Звуки серця». Захід благодійний, ми будемо збирати кошти для українських військових, на теплий одяг.
Латвія та Україна разом на одній сцені відкриють своє серце, свою душу. Це буде драматично і лірично одночасно, але з великою надією». -
Уродженець Хмельницької області Иван Вітюк приїхав до Риги разом з дружиною та трьома дітьми (всього у нього п’ять дітей) одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в України. Причому приїхав він не з України, а Санкт-Петербургу, де проживав разом з сім’єю. Після 24 лютого 2022 року він не уявляв своє життя в країні, яка воює проти його Батьківщини.
Рига полонила художника своєю красою, чудовими краєвидами, але він здивований, що етюди міста так мало малюють сучасні місцеві художники.
За час перебування в Латвії у нього було вже декілька виставок як в Ризі, так і в інших містах. Незабаром відбудеться презентація його картин на виставці в Лієпаї. А поки що всі бажаючи можуть не лише подивитися, але й придбати чудові картини Івана Вітюка, представлені на виставці в Чієкуркалнскій бібліотеці (Рига, 1 Чієкуркална лінія, 64).
Цікаву емоційну розповідь про своє життя в Україні і Латвії, зустрічі з місцевими художниками і пересічними латвійцями, про свої роботи і виставки Іван Вітюк розповів програмі «Ми з України».
-
Проект «Маскувальна сітка для армії руками волонтерів» об’єднує багато волонтерських груп не лише в Україні, є такі в Латвії. Майже одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну латвійські волонтери, серед яких українські переселенці, місцеві українці, а також латиші, організували групу «Сіточки у Ризі». Майже щодня вони плетуть маскувальні сітки, щоб захистити життя українських оборонців.
«Сіточка затягує», - кажуть Олена Свириденко и Ганна Кисельова, які прийшли у студію ЛР 4, щоб розповісти про плетіння маскувальних сіток. Вони одразу відзначили важливість у цій справі кожного волонтера і особливо Євгенії Савонюк, яка стояла у витоків організації руху плетіння маскувальних сіток в Ризі.
«Наша майстерня з плетіння маскувальних сіток почала працювати майже з самого початку війни, з березня минулого року. З часом масштаби зростали, бо дуже багато українок сюди приїхало, з'явилися групи в Телеграмі в Фейсбуці, де люди ділились інформацію, писали про актуальне. І саме в одній з таких груп я випадково натрапила на оголошення про те, що можна долучитися до плетіння сіток. Зібралися люди різних професій, які до цього не вміли плести сітки. Я, наприклад, дуже любила вишивати завжди, але хтось напевно зовсім нічого ніколи руками не робив.
Наразі була така сильна мотивація допомогти українській армії, що ця справа набула з часом дуже значних обсягів. Я пам'ятаю, минулого року восени приходиш, а там вже дуже багато людей і тобі немає де стати. Буквально плетеш, а хтось над твоєю головою плете.
В приміщенні було дуже холодно, ми плели у верхньому одязі, руки мерзли, але була настільки тепла атмосфера, бо серед своїх. Ми спілкувалися, у кожного своя була якась своя історія. Для мене ця справа – плетіння сіток стала дуже важливою. Зараз це, як моя основна зайнятість, вона займає 15 іноді 20 годин на тиждень. Але невідь, якщо людина годину працює – для нас це важливо, бо дуже потрібні люди. Тобто, хтось може один раз у вихідні прийти, хтось може кожен день приходити, хтось ввечері хтось зранку. Чим більше рук тим більше сіток!», - розповіла Ганна Кисельова.
«Наша координаторка Євгенія Савонюк каже, що це «сіточна медитація». Не знаю яким чином, але плетіння сіток дійсно розслаблює і допомагає якось навіть ментально. Але саме для мене було найважливішим те, що я роблю це для наших захисників і захисниць і, я знаю, що вони потребують цих сіток. Що, можливо, моя енергія і бажання допомогти їм передасться навіть через цю сітку. Мені від цього мені стає краще.
Наразі для нас це не лише «сіточна медитація», це як український куточок для усіх, хто приїхав сюди після війни або вже перебував тут. Ми можемо поговорити на різні теми, але зазвичай це завжди розмови про війну, тобто ми говоримо про свої хвилювання.
Ми з різних областей України, але дуже розуміємо один одного. Це дуже важливий психологічний аспект. Тому що, по-перше, ти робиш не лише щось таке механічне, а знаєш, що плоди твоєї праці допоможуть. По-друге, це – спілкування, між нами є довіра ми. А з приводу самого процесу плетіння, то це насправді дуже творчий процес , часом це як малювання. Ти ніби малюєш картину, тому що кожна сітка нетипова. У нас завжди є різні замовлення, при роботі над якими слід враховувати місцевість, сезонність – осінь, зима, чи літо. Кожен раз тобі треба придумувати візерунок, щоб він максимально маскував і ти стаєш трохи як художник .Тому, це не механічний чи фабричний процес. Плетіння сіток – це завжди творчість», - додає Олена Свириденко
«У березні цього року Євгенії подзвонив латиш, його звати Алдс. Він її довів до сліз, тому що почав дякувати українцям за те, що вони, борючись з російським агресором, оберігають його онуків і його дітей. Він допомагає, робить рами для плетіння сіток. Є багато латишів, які нам допомагають. В Ризі декілька місць з плетіння маскувальних сіток. Одне с таких організувала латиська пара. Зворушливий момент – чоловік Айгріс незрячий, але плете маскувальні сітки для української армії. Його дружина зряча. Так ось, вони приходять разом, у них ще є своя собачка. Айгріс плете трошки іншою технікою, тому що йому так легше.
Якщо чесно, мені хотілось плакати, коли я дізналася про це. Якщо вже незряча люди плете, то й усі інші також можуть. Головне – це бажання!»
Для усіх, хто хоче долучити до плетіння маскувальних сіток в Ризі - існують групи у Фейсбусі і Телеграмі «Сіточки у Ризі».
-
«Співати і допомагати», - ось такий девіз життя української співачки Анастасії Василенко, яка через повномасштабну війну в Україні змушена була приїхати до Латвії.
За цей час вона написала багато пісень про війну, тугу за рідними, з вірою та надією на перемогу. Тексти цих пісень написані нею як українською, так і латиською й англійською мовами. «Можна вже видавати цілий альбом, але, на жаль, це дуже дорого. Потрібна допомога меценатів», - каже співачка.
Анастасія розповіла, що переїхала до Латвії з Харкова через три місяці після російського вторгнення в Україну.
Вона с сім’єю ховалася в підвалі від бомбардування, коли їй зателефонували друзі-латиші та сказали брати валізи, дочку, маму та їхати до Латвії. Чоловік та батько залишилися в Україні.
Спочатку сім'я Анастасії жила у друзів в Енгурі, пізніше вони переїхали до Риги. Зараз Анастасія працює за спеціальністю в одному з учбових закладів Риги. «Я працюю у Ризькій класичній гімназії керівником хору. Викладаю латиською мовою, вдосконалюю свої мовні навички», - розповідає Анастасія.
Вона успішно вчить латиську мову, скоро здаватиме іспит на В1. Каже, що спілкуватися мовою людей, які так багато для неї зробили – це, в першу, повага до латишів та подяка країні, яка її прийняла.
Анастасія Василенко, учасниця латвійського шоу X Faktors та проекту «Ми тут». На X Faktors Анастасія Василенко співала свою пісню «Світанок» («Rīta ausma») латиською мовою. До речі, текс латиською мовою вона також написала сама.
«Латвія для мене – це чудові люди, море, сосни і…пиріжки зі шпеком», - каже Анастасія.
Згадки про Україну, розповідь про життя в Латвії, про творчість и допомогу Батьківщині - все це в інтерв’ю Анастасії Василенко програмі «Ми з України» -
«Коли ви приходите до когось і бажаєте налагодити комунікацію, то варто зробити якийсь невеличкий смачний сюрприз для того, щоб далі вам солодко спілкувалося з цією людиною»...
Гостя програми «Ми з України» кандидатка наук із соціальних комунікацій, журналістка, кулінарка-єкспериментаторка, художниця Вероніка Чекалюк.
Вероніка написала книгу «Їжа як комунікація». Це не традиційна гастрономічна книга, скоріше це персональний нотатник, написаний українською мовою й ілюстрований авторськими малюнками.
Приготування їжі, частування – це нагода проявити себе, продемонструвати свої таланти господаря. Гостинність – це творчість.
Їжа має вплив на здоров’я, продуктивність, комунікацію, енергетику, формує світогляд й імідж людини», - впевнена Вероніка.
«Згадайте, як будуються стосунки з людьми? Коли ви хочете кудисьт прийти, то берете шоколадку, цукерки, ви запрошуєте на філіжанку кави, на чай, на тістечка. Саме з їжі, з напоїв починається будь-яке спілкування, тому що людина відчуває себе захищеною, коли вона поїла, коли вона здорова, щаслива, коли отримала із рук рідної людини якийсь смаколик».
«Якщо ми звернемося до історії, то інстинкт будь-якої живої істоти базується на тому, щоб знайти їжу. Нас об'єднує бажання поїсти спільно, об'єднатися, щоб знайти щось смачненьке. Якщо ми готуємо вдома спільно, то один нарізає салат, інший готує картоплю, третій готує соус, четвертий робить десерт, то це об'єднує родину. Це, по-перше, а по-друге, коли родина сідає разом за стіл, то це вже є привід поговорити про страви і про справи. Тоді людям не хочеться дивитися в телефон, гортати стрічку новин».
Мене дуже цікавить історія взагалі їжі. В часи Другої світової війни була така традиція в Сполучених Штатах, коли люди відмовлялися від клумб або від квітів в горщиках на балконах, на своїх терасах, а вирощували овочі, для того щоб прогодувати себе і армію. Це називалося «Сади перемоги».
На своїх маленьких імпровізованих грядках люди вирощували повноцінне харчування і вижили за рахунок цього, діти мали вітаміни».
«Книга «Їжа як комунікація» видана в Україні, якщо визвернете увагу, то тут є жовто-блакитна стрічка-закладинка. Книга продається у Відні, є в бібліотеці в Токіо, в бібліотеці в Литві, в Києві в бібліотеці і продається в всіх книгарнях. В Латвії вона також є у бібліотеках і продається у книгарнях «Jānis Roze». Зараз я працюю над перекладом цієї книги англійською мовою».
«Я згадую дуже чудову людину, латишку Ілзу, яка є авторкою книги про неймовірні латвійські рецепти і книга називається «Їж щасливо» Уявіть собі, яка назва! Ця людина для мене відкриває смак Латвії цими рецептами». -
Гість програми «Ми з України», український військовослужбовець Олексій Ануля, який з першого дня війни пішов захищати Україну, був на передовій. Однак потрапив до російського полону, де перебував з початку березня 2022 року до 31 грудня 2022 року.
Про те, як Олексій і його сім’я зустріли війну, про загибель батька, про свої враження щодо початку повномасштабної війни в Україні, а також важкі згадки про тортури та знущання в російському полоні - в ексклюзивному інтерв’ю Олексія Анулі ЛР4.
23 лютого 2022 року я прокинувся, і у мене була вже така напруга, ну якесь погане передчуття.
Той день, я пам'ятаю, був вже схожий на весну, з’явились бруньки на деревах. У в мене приватний будинок, ми тільки недавно заїхали, і я вирішив, щоб якось себе заспокоїти, обрізати дерева. Взяв свого молодшого сина, подзвонив батьку і спитав, як правильно все робити. І так, працюючи заспокоївся. Навіть під час ув’язнення в російському полоні, я такою працею, коли випадала нагода робити щось руками, якось себе заспокоював морально. 24 лютого рано вранці мені вже зателефонували колеги і сказали, що почалася війна Я в це не повірив, відкрив вікно на другому поверсі і думаю: « Ну якщо війна, то повинен бути чутний гул вже техніки» Спочатку ніякого звуку, але потім я почув вибух».
«Мого батька вже немає. Росіяни його вбили. Не просто вбили, його закатували до смерті в тому селищі, де ми тримали оборону. Потім разом з іншими солдатами його підпалили. Є вже висновок розслідування і цей документ зараз знаходиться в ООН про те, що мого батька саме закатували, а потім вбили і підпалили. Це було на території козацької церкви, якйй вже понад 200 років».
Я чую як хлопців дострілюють, чую як вони в кожну хату заходять. Почалася жорстка зачистка, чую цей їхній акцент «укропи есть в домє?»
Лише тоді вони вбили 11 цивільних чоловік в цьому селі, сім'ю також кудись забрали, яка ховала танкіста. Тоді вони в полон нікого не брали, на той час у них завдання було взяти Київ за три дні…Так я пролежав 12 годин в цій канаві. Потім, я проповз вночі я 18 км до іншого села і там мене місцева жителька здала росіянам пораненого»
« В Росії в полоні я спочатку був в наметовому містечку - це якась територія дізбату в Курській області, там був 12 днів, До цього шість діб я був на території України в якійсь «тортурні». Потім сізо у Курську, там мене били так, що я був фіолетовий. Потім літаком до Тули. Звідти чотири години нас везли до табору особливого режиму, де взагалі забороняється вночі спати. Ми стоїмо чи присідаємо, у нас два відбою два підйому за ніч.
Але ми повинні присідати чи там метелики ловити протягом дня. Ми повинні стояти і взагалі не рухатися, руки за спиною голова вниз якщо там пальцями порухаєш, чи шиєю покрутиш, вони це бачать на камері і відразу прилітають і б’ють. По всьому сізо крики чоловіків, вони ридають, стогнуть, когось увесь час б'ють.
Що мені давало сили це витримати? Сил… не було. Але духовні сили надавала згадка про дітей.
Я провів 108 діб в карцері. Це взагалі страшна історія. Я не хотів, щоб мої діти залишилися сиротами. Просто уявляв зустріч з дітьми. Так, я уявляв зустріч з дітьми. Зрозумів, якщо я зламаюсь, то вони просто так будуть йти по місту і дивитися, що в когось є батько, а в них взагалі немає. Я не хотів залишати своїх дітей сиротами».
«Хочу, щоб усі зрозуміли ціну свободи, Тому що, ціна свободи - це не просто там сидіти і спостерігати за новинами. Насправді за нашу свободу дуже велику ціну віддають хлопці, які зараз на передовій або в полоні. Взагалі це жахливо… Але для нас важливим є вільне майбутнє наших дітей, тому нам треба за цю свободу платити»
Олексій Ануля буде свідчити в Міжнародному суді в Гаазі про те, що бачив і пережив в полоні.
-
Музика єднає і не потребує перекладача. Про це в черговий раз свідчив благодійний концерт військових ансамблів Латвії та України в Ризі.
Оркестр Генерального управління Національної гвардії України та Квартет кларнетів штабу Національних збройних сил Латвії Quattro Differente зіграли 17 жовтня разом на благодійному концерті у Військовому музеї Латвії.
У Національній гвардії України — 24 оркестри по всій країні. Усі вони виступають на концертних майданчиках перед військовослужбовцями на фронті та перед пораненими бійцями.
Концертну діяльність не зупиняють навіть під час війни, розповів програмі «Ми з України» начальник оркестру Головного управління Національної гвардії України майор Юриі Дубинчук
В свою чергу підполковник Національної гвардії України Іван Макогон розповів, що він був керівником оркестру у місті Шостка Сумської області, де вони брали участь у захисті Чернігова, стояли в обороні. Саме там загинув його добрий товариш, музикант та троє музикантів отримали поранення.
Розпочався концерт спільним виконанням Гімнів України і Латвії. У першій частині концерту лунала латиська, іноземна та українська музика, Начальник штабного оркестру Національних збройних сил Латвії, капітан-лейтенант Гунтіс Кумачевс розповів, що честь відкривати концерт випала квартету кларнетів штабного оркестру Національних збройних сил Quattro Differente.
У другій частині виступав ансамбль українського оркестру. Розпочали українські музиканти свій виступ відомою майже усьому світові «Ой у лузі червона калина…». Присутні на концерті у Ризі із задоволенням прослухали у виконанні оркестру пурпурі народних українських пісень.
Організатор концерту Юлія Кабіціна-Каб'єр наголосила, що оркестри з легкістю відгукнулися на заклик виступити на благодійному концерті. Вона також розповіла, що зараз ведеться збирання коштів на зимовий одяг для українських військових.
Організація заходу відбулася за підтримку Polonsky Family Foundation. Представник родини Алі розповів, що одна з цілей заходу - передача дронів Збройним силам України.
Оркестр Голосного управління національної гвардії України – це центральний та найбільший оркестр Національної гвардії. Колектив на державному рівні забезпечує урочисті заходи з першими особами держави, проводить концертну та культурно-просвітницьку діяльність серед цивільного населення, є постійним учасником фестивалів та парадів. Багатожанровий багатий репертуар колективу налічує понад 300 творів, до яких увійшли кращі зразки стилів.
Квартет Quattro Differente Національних збройних сил Латвії був заснований в 1999 році. В 2003 році отримав 1 місце на Клайпедському міжнародному конкурсі камерних ансамблів. З моменту заснування квартет виступав не лише в Латвії, але і за її межами. Основним напрямком їхньої діяльності є латвійська композиторська музика. У виконанні квартеті понад 40 оригінальних творів, написаних спеціально для них латвійськими композиторами. - Laat meer zien
